27 серпня 2026
27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської області) в родині селянина-коваля народився знаменитий поет, письменник, філософ, політик і громадський діяч Іван Якович Франко.
Іван Франко залишив по собі величезну творчу та інтелектуальну спадщину. За 40 років активного творчого життя кожних два дні виходив новий твір письменника — вірш, новела, повість, роман, монографія тощо. Щороку він видавав по 5–6 книжок. Франко став першим професійним українським письменником, який не мав державної роботи, а заробляв своєю літературною працею.
Феноменальні здібності майбутнього письменника проявилися ще під час навчання в гімназії. Він міг майже дослівно переказати розповідь учителів на заняттях, а вже тоді зібрав величезну бібліотеку — понад 500 томів. Франко був скромним і неговірким, сидів на останній парті та мало спілкувався з однолітками. У п’ятому класі гімназії під час уроків, які вважав нецікавими, читав Шекспіра в німецькому перекладі. Брався перекладати Гомера, Софокла, Горація, «Слово о полку Ігоревім».
Його життя було сповнене не лише творчої праці, а й серйозних випробувань. Іван Франко тричі зазнавав арештів. Після другого арешту, у 1880 році, він ледь не помер від голоду. За тиждень написав у готелі повість «На дні», на останні гроші відіслав її до Львова, а сам три дні жив на три центи, знайдені на березі річки. Знесиленого і непритомного Франка знайшов та прихистив старий служитель готелю.
Попри складні обставини, Франко продовжував навчатися та науково працювати. У 1893 році він захистив у Відні докторську дисертацію. Знав 14 мов, писав твори не лише українською, а й польською, німецькою та іншими мовами. Українською перекладав із 48 мов, у тому числі східних. Саме тому сучасники називали його «академія в одній особі».
Іван Франко був також активним учасником українського громадсько-політичного життя. Він став співзасновником першої української політичної партії — Русько-Української радикальної партії, створеної 1890 року, та її першим головою до 1898 року.
Попри поширений у радянські часи ярлик атеїста, Іван Франко залишався глибоко віруючою людиною, хоча критично ставився до церковних догм. Він виріс у побожній родині, досліджував Святе Письмо, співав під час богослужінь, товаришував із галицькими священниками та мав приязні стосунки з митрополитом Андреєм Шептицьким. Його переклад біблійної «Книги Буття» досі вважається одним із найточніших перекладів цієї частини Біблії українською мовою.
Останні сім років життя Франко мав паралізовану праву руку. Через це йому довелося писати лівою рукою або диктувати свої твори помічникам. Він продовжував працювати попри тяжкий стан здоров’я.
28 травня 1916 року Іван Франко помер. Через обставини воєнного часу та матеріальні труднощі його поховали у чужій вишиваній сорочці та в «позиченій» ямі на шість домовин. Лише через десять років письменника перепоховали в окремій могилі.
Іван Франко був номінований на здобуття Нобелівської премії з літератури. У 1916 році референт Королівської академії наук мав підготувати доповідь Нобелівському комітету про вагомість внеску українця у світову літературу. Однак премію присуджують восени та лише прижиттєво. Франко помер за кілька місяців до можливого визнання.
Його спадщина продовжилася і в наступних поколіннях. Син Івана Франка Петро став одним із засновників «Пласту», а згодом — сотником Легіону Українських січових стрільців.
За матеріалами Українського інституту національної пам’яті.
Людям із порушенням зору
