24 грудня 2021
Знання про архіви зародилися досить давно. Словом “архів” у Стародавній Греції називали будинки вищих урядових установ, де ухвалювалися і зберігалися важливі державні акти.
Архівна справа в Україні також сягає глибокої давнини. Перші сховища документів та інших пам'яток були засновані в Київській Русі в 9-10 ст. Традиції Києва щодо дбайливого ставлення до історичної пам'яті, зберігання духовних скарбів були успадковані і збагачені Галицько-Волинською та Литовсько-Руською державами й набули подальшого розвитку за козацько-гетьманської доби. Великий вплив на архівну справу в Україні справили архівні системи тих держав, до складу яких входили українські землі, насамперед Литви, Польщі, Австро-Угорщини та Російської імперії.
Початок українського «січового архіву» дослідники пов'язують з зародженням козацтва, формуванням Запорізької Січі і виникненням козацького управління. Історичні джерела 16 ст. засвідчують існування військового архіву у Трахтемирові Київського воєводства. Реєстрове козацтво зберігало у цьому місті свій арсенал, казну, королівські корогви, переховувало важливі документи – козацькі привілеї.
З утворенням козацько-гетьманської держави Богдана Хмельницького архів став державним. При гетьмані існувала Генеральна військова канцелярія, до якої надходили і відкладалися численні акти про внутрішнє врядування, дипломатичні відносини з сусідніми країнами. На чолі архіву стояв генеральний військовий писар. У його руках було і «діловедення» Генеральної військової канцелярії. Державний архів за Б.Хмельницького містився у гетьманській резиденції в Чигирині під наглядом генерального писаря Івана Виговського.
За умовами Березневих статей українсько-московської угоди 1654 р. реляції російських послів повідомляли про передавання до Москви оригінальних документів з гетьманського архіву. Гетьман був зобов'язаний найважливіші дипломатичні акти надсилати російському цареві. Оригінальні грамоти і листування гетьмана із сусідніми державами зосереджувалися з того часу в «московських приказах».
Поділ України на Лівобережну та Правобережну, політичні і воєнні події після Андрусівського перемир'я 1667 р. мали катастрофічні наслідки для українських архівів – вели до розпорошування державного архіву і значних втрат документів.
При гетьмані Іванові Самойловичу чигиринський гетьманський архів перевезено до Батурина. Внаслідок погрому Батурина московськими військами 1708 р. було зруйновано архів, ймовірно, він згорів разом з гетьманськими будинками. Уціліла лише невелика кількість документів, які вивіз гетьман І.Мазепа.
Гетьман І.Скоропадський гетьманську столицю переніс до Глухова, куди було переміщено й архів.
У 1722 р. за наказом Петра І було запроваджено правління Малоросійської колегії, яка перебувала в Глухові, якою було затверджено генерального архіваріуса. Враховуючи те, що “дела в архиве не в надлежащем порядке содержатся”, ставилося перед архіваріусом головне завдання – “принятые в архиву укази, грамоти, книги й дела... содержать в найприлежнейшем бережении и сохранности”.
Інша віха розвитку архівів була повязана з піднесенням політичного і культурного життя в Україні – Гетьманщини у 2-й половині 17-18 ст. Прагнення козацько-старшинської верхівки закріпити за собою привілеї, права власності сприяли формуванню родинних (фамільних) архівів. Формувались архівні зібрання найвпливовіших у Гетьманщині родин – Забіл, Кочубеїв, Маркевичів, Милорадовичів, Новицьких, Полуботків, Стороженків,
Наприкінці 18 – на початку 19 ст. внаслідок реформ було ліквідовано багато установ – різні комітети і комісії, старі судові установи, “приказы общественного призрения”.
Діловодство ліквідованих установ стало заповнювати архіви губернських правлінь, казенних і судових палат. Надходження були настільки великі, що кількість справ в архівах збільшувалася вдвічі або й втричі. Документи місцевих дореформених установ в Україні, які перетворилися на історичні матеріали, почали передавати до історичних відомчих архівів.
У 19 ст. поточне діловодство канцелярій було відокремлене від архівів. Канцелярії впорядковували документи, формували справи, надавали їм заголовки, наприклад: “Дело, состоящее из регистров бумагам, отправленным в Київ для доклада Г. генерал-губернатору. Начато 18 марта 1843 г.” В кінці кожного року на закінчені справи складали описи, в яких зазначали порядкові номери, дати початку і закінчення справи, зміст та кількість аркушів у кожній справі. “Решенные дела”, непотрібні для поточних справ, канцелярії передавали до архівів за описом.
Наприкінці 19 – на початку 20 ст. уряд на пропозиції істориків та архівістів визнав за необхідне провести реорганізацію архівної справи. Розвиток історичних знань і стан архівної справи у 1-й половині 19 ст. висунув невідкладні завдання – врятування архівного матеріалу, концентрації найцінніших архівних фондів та створення історичних архівів.
У 1852 р. було видано закон про заснування Центрального архіву в Києві і передання до нього актових книг. Центральний архів давніх актів у Києві був у відомстві Міністерства народної освіти під безпосереднім управлінням попечителя учбового округу через правління Університету Святого Володимира.
Поворотним рубежем в історії архівної справи в Україні стала Українська революція 1917-1920 рр. Заходи Центральної Ради щодо збереження архівів, підвищення їхньої ролі і значення в незалежній державі знайшло конкретний вияв у створенні восени 1917 р. «Бібліотечно-архівного відділу при департаменті мистецтв Генерального секретарства справ освітніх Центральної Ради» (з січня 1918 р. – Народного міністерства освіти УНР) на чолі з відомим істориком О.С.Грушевським.
Зі становленням радянської влади в Україні архівне будівництво здійснювалося за декретом РНК РРФСР “Про реорганізацію і централізацію архівної справи” (1918 р.). Архівне будівництво в Радянській Україні, як і в СРСР в цілому, перебувало в умовах централізації управління архівною справою, підпорядкування діяльності архівів партійній ідеології, ізоляції архівів від зарубіжних архівних процесів.
Відновлення державної незалежності України (1991 р.) поклало початок новому етапу у розвитку архівної справи, відродженню її національних традицій, демократизації архівної системи.
Відбувся процес інтеграції вітчизняних документальних надбань в Національний архівний фонд (НАФ), що отримав законодавче закріплення 24 грудня 1993 р. з прийняттям Верховною Радою України Закону “Про Національний архівний фонд і архівні установи”. Закон визнав НАФ складовою частиною вітчизняної і світової історико-культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства, поставив його під охорону держави і зафіксував державні гарантії його зберігання, примноження і використання. З прийняттям цього Закону було закладено основи
правової бази розвитку національної архівної системи.
Указом Президента України від 30 жовтня 1998 року N 1200/98 «Про день працівників архівних установ» було установлено в Україні професійне свято – День працівників архівних установ, яке відзначається щорічно 24 грудня.
Користуючись нагодою, напередодні професійного свята – Дня працівників архівних установ, вітаємо всіх архівних працівників, бажаємо й надалі збагачувати кращі традиції своєї професії, віддано і сумлінно служити обраній справі, адже архівні матеріали – це безцінне джерело інформації про минуле і сьогодення нашого краю. Від усієї душі бажаємо вам щастя, добра і нових успіхів у творчих пошуках.
За інформацією архівного відділу райдержадміністрації
Людям із порушенням зору
