Чернігівська райдержадміністрація
Ріпкинський район Городнянський район Щорський район Корюківський район Семенівський район Новгород-Сіверський район Чернігівський район Куликівський район Менський район Сосницький район Коропський район Козелецький район Носівський район Ніжинський район Борзнянський район Бахмацький район Бобровицький район Талалаївський район Прилуцький район Срібнянський район Варвинський район
Анонси















      Історична довідка

      Назад

      Район має багату історію, насичену яскравими подіями, що знайшли відображення у численних пам’ятках багатьох епох – на сьогодні їх налічується понад 700. Найдавніші археологічні пам’ятки, виявлені та досліджені Д. Телегіним, В. Круцом, В. Коваленком, Ю. Ситим, відносяться до заключної фази доби мезоліту (9-6 тис. до н.е.). Знаряддя праці того часу виявлено у річкових заплавах на піщаних підвищеннях – дюнах. Найбільша з-поміж них серія знахідок походить багатошарової стоянки Пустинки-6 (Пустинка-5), поблизу с. Пустиньки.

      Значно більше археологічних пам’яток репрезентують добу неоліту – нового кам’яного віку (4 – поч. 2 тис. до н.е.). Їх вивчали Д. Телегін та В. Непріна. Чи не найкраще дослідженим з-поміж них на теренах району є поселення Пустинки-5 (Мньов-Ліс), розташоване на дюнному підвищенні надзаплавної тераси лівого берега Дніпра.

      Істотні зміни в господарському, культурному і суспільному житті стародавнього населення відбулися у бронзовому віці (кін. 3 – поч. 1 тис. до н.е.). На обширах Чернігівського району пам’ятки цієї доби вивчали Ю. Виноградський, М. Воєводський, І. Артеменко, Д. Телегін. Серед них виділяється поселення сосницької культури (16–11 ст. до н.е.) в урочищі Пороховий Погреб біля с. Пустинок – єдине на теренах Східної Європи, повністю досліджене С. Березанською. Тут виявлено рештки 32 житлових і господарських будівель, численні господарські ями та 2 культові споруди. На поселенні мешкала родова община чисельністю 200-250 осіб, котрі займалися скотарством та землеробством. На думку багатьох фахівців, носії сосницької культури були праслов’янами.

      У 1 тис. до н.е. (ранній залізний вік) у регіоні мешкали осілі землеробсько-скотарські племена, котрі залишили мисові й болотяні городища, неукріплені селища та курганні й ґрунтові (без наземних ознак) могильники. Чи не найцікавішою з-поміж пам’яток цієї доби є невеличкий за розмірами (8 насипів) курганний могильник милоградської культури (5–4 ст. до н.е.) біля с. Деснянки, досліджений О. Шекуном. Носіїв цієї культури багато дослідників ототожнюють з описаним давньогрецьким істориком Геродотом народом неврів, що належав до тоді ще єдиної слов’яно-балтійської мовної сім’ї.

      Поселення зарубинецької культури (кін. 3 ст. до н.е. – 2 ст. до н.е.) виявлено в урочищі Коровель біля с. Шестовиці, на мисі лівого берега р. Жердови та під підошвами курганів поблизу с. Табаївки, на підвищеній ділянці правого берега р. Білоусу (роботи Д. Бліфельда); в урочищі Орєшня на околиці смт Седнева, на мисах високого правого берега р. Снову, де Є. Максимов у 1970-х рр. дослідив напівземлянкові житла квадратної форми, що загинули в пожежі.

      На теренах Чернігівського району зафіксовано найбільшу на Чернігівщині кількість поселень київської культури (3–5 ст.) – бл. 50. На деяких з них проведено археологічні дослідження: в урочищі Логи на північ від с. Роїща Р. Терпиловський наприкінці 1970-х рр. дослідив рештки 5 напівземлянкових жител, 6 господарських споруд та близько 230 ям-льохів; в урочищі Микитин Рів за 2 км на захід від с. Вознесенське (раніше Улянівка) розкопано залишки 3 жител, 2 господарських споруд і 5 ям-льохів; біля с. Киселівки – рештки 2 жител та 12 господарських ям тощо.

      На поселеннях цієї доби поблизу сіл Старого Білоуса (урочище Білий Груд) та Шестовиці (урочище Коровель) було знайдено, зокрема, бронзові й залізні застібки-фібули арбалетоподібної форми.

      Старожитності колочинської культури (5–7 ст.) – житла з відкритими вогнищами – досліджено на поселенні біля с. Роїще (урочище Логи). Тут же виявлено й старожитності волинцівської культури (8 ст.), що свідчить про їхній генетичний зв’язок.

      Городища роменської культури (8 – поч. 9 ст.) на теренах району відомі лише в Поснов’ї. Найкраще вивченим з-поміж них є комплекс пам’яток на південній околиці смт Седнева, що складається з городища і двох його неукріплених посадів (урочище Орєшня) та подолу (урочище Тударовщина). Городище, укріплене подвійною лінією гостроколу, було знищено внаслідок військового нападу. На південь від Чернігова відомі пам’ятки сахнівського типу, які залишили по собі переселенці з Правобережжя Дніпра. Їх виявлено в урочищі Коровель під с. Шестовицею, де розкопано ряд напівземлянкових жител та господарських ям.

      Пам’ятки часів Київської Русі – городища, поселення, курганні могильники та окремі кургани виявлено й досліджено у багатьох населених пунктах. Як давньоруські міста згадуються в літописах Боловос (1148, тепер с. Старий Білоус), Оргощ (1157, тепер с. Рогоща) та центр літописної Сновської тисячі Сновськ (1068, тепер Седнів).

      Літописний Сновськ був значним центром Київської Русі, що складався з дитинця (урочище Коронний Замок, вивчався В. Коваленком), окольного міста, що прилягало до нього з півночі, укріпленого передгороддя (т.зв. Княжий Город, який досліджував А. Казаков та О. Черненко), а також неукріплених посадів (урочища Церковище, Войцеховщина, Куба, Попова Гора та балка Саповщина) і подолів (урочище Каразамки), загальною площею понад 70 га. Широкою дугою вздовж периметра місто оперізував курганний некрополь, у якому наприкінці 18 ст. налічувалося 315 насипів, що містили поховання за всіма видами обрядів. Про давню фортецю в Седневі нагадує інформаційний стенд, встановлений неподалік від Кам’яниці в 2016 р.

      Городище літописного Оргоща і курганний могильник (тепер околиця с. Табаївки) 1949 р. вивчав Д. Бліфельд, а 1985 р. – В. Коваленко та О. Моця. Це був потужний дружинний центр кінця 9–10 ст., що контролював течію р. Білоусу (на той час важливий водний шлях Чернігів – Любеч), а пізніше входив до складу літописної вотчини чернігівських князів. У літописі під 1159 згадується як один з «городів пустих».

      Відомий дружинний комплекс в урочищі Коровель (топонім скандинавського походження, що в перекладі з давньошведської означає «долина, поросла чагарниками») нижче від с. Шестовиці – найбільший на теренах Центрально-Східної Європи, складається з городища (площею близько 1 га), відкритого посаду та подолу, загальною площею близько 50 га, де виявлено сліди садибного й квартального планування та 6 груп курганного могильника. Поселенські структури Шестовицького комплексу вивчали Я. Станкевич, Д. Бліфельд та В. Коваленко; кургани – П. Смолічев, Д. Бліфельд, О. Моця. У некрополі зафіксовано близько 20 дружинних поховань вихідців з Балтійського регіону. Одним з найцікавіших з-поміж них є відкрите 2006 р. В. Коваленком та О. Моцею поховання в камерній гробниці молодого конунга Шестовицької дружини з дівчиною та двома конями й повним комплектом озброєння, двома ритонами з турячих рогів та іншим поховальним інвентарем. Про історію археологічних досліджень нагадує інформаційний стенд, встановлений в центрі села в 2017 р.

      Територією сучасного району проходили 2 важливі водно-сухопутні шляхи: Любеч-Чернігів і так званий «Шлях Мономаха» з Чернігова до Києва, уздовж яких О. Моця та В. Коваленко зафіксували низку археологічних пам’яток – городищ та селищ, населення котрих забезпечувало просування купецьких караванів на волоках та надавало змінних коней князівському почту. Це засвідчує, зокрема, знахідка на подолі Шестовицького дружинного центру, навпроти урочища Узвіз, який був найскладнішою ділянкою шляху до Чернігова, свинцевого молівдовула – вислої печатки натоді чернігівського князя Володимира Всеволодовича Мономаха, який правив князівством упродовж 16 років (1078–1094). Йому ж належала золота шийна гривна – так званий «змійовик» із зображенням архангела Михаїла, знайдена 1821 р. на березі р. Білоус.

      Кількість давньоруських селищ у межах сучасного району сягає 200. Поселення Ров-2, на північ від с. Шестовиці, є одним з найкраще досліджених у Південній Русі. О. Шекун виявив тут і повністю розкопав 2 сільські садиби, до складу яких входили житла, ремісничі та господарські будівлі, ями-льохи тощо, котрі загинули в жовтні 1239 р., коли територією краю пройшли монголо-татарські війська на чолі з ханом Менгу.

      У наслідок навали татарських орд населення Південної Русі масово залишає насиджені місця і переселяється на північ князівства. Поселення цієї доби досліджували О. Веремейчик, Г. Кузнецов та О. Шекун в урочищі Заплава на західному березі старорічища Десни на південь від с. Шестовиці та в урочищі Селище, що неподалік с. Анисова. Синхронні пам’ятки зафіксовано й на території смт Седнів та його околицях.

      Після спустошення чернігово-сіверських земель монголо-татарськими завойовниками значну частину давньоруської спадщини було втрачено. На теренах району майже повністю відсутні археологічні та архітектурні пам’ятки 14–15 ст., коли ці землі перебували у складі Великого князівства Литовського. Це стосується і 16 ст., коли Сіверщина перейшла до Московської держави й була своєрідним форпостом на кордоні з Литвою.

      1618–1648 рр. Чернігово-Сіверщина перебувала у складі Речі Посполитої. 1623 р. Чернігів дістав магдебурзьке право. У власності міського магістрату в 1-й половині 17 ст. опинилася низка населених пунктів сучасного Чернігівського району.

      Дуже слабо (на рівні обстеження чи розвідкового шурфування) вивчено відомі з польських документів городища в селах Шестовиці, Слабині, Смолині тощо та їхні некрополі.

      На початку Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького на Чернігово-Сіверщині було запроваджено полковий устрій (1648–1782). Територія Української козацької держави поділялась на полки та сотні, які були водночас адміністративно-територіальними й військовими одиницями. Чернігівський полк спочатку складався з 7, а згодом з 18 сотень. До Чернігівської сотні входили козаки, що мешкали не тільки в Чернігові й у навколишніх селах. На території сучасного Чернігівського району існували також Слабинська, Седнівська, Білоуська, Роїська, Олишівська сотні. У смт Олишівка з 1967 р. стоїть пам’ятник гетьману України Б. Хмельницькому.

      Однією з досить добре досліджених археологічних пам’яток 17–18 ст. на теренах району є згадане вище городище Коронний Замок у Седневі, де було вивчено рештки оборонних споруд цього періоду, підвальні частини будинків з розвалами цегляних кахляних печей та ряд поховань.

      Період Гетьманщини відзначався активним будівництвом цивільних та культових споруд. Залишки фортечних валів, кам’яниця (1690-ті рр.), мурована Воскресенська церква (17 ст.) та дерев’яна Георгіївська (кінець 17 ст. – початок 18 ст.) збереглися в смт Седнів. Дерев’яні церкви збереглися також у селах Новий Білоус – Троїцька (17 – 1-ша половина 19 ст.), Рогоща Успенська (побудована у 1753 р., перебудована 1867 р., 1891 р.), Вознесенському (колишня Улянівка) – Казанська (18 ст), Количівка – Різдва Богородиці (1788 р., перебудована 1885 р.).

      Про наявність у межах сучасного району невеликих підприємств із виготовлення заліза, скла, паперу свідчать назви населених пунктів – Рудня, Василева Гута, Харитована Гута, Папірня, Пильня, які входили до складу Пакульської промислової вотчини Києво-Печерської лаври. Про цей період в історії сіл докладно описано в книзі А. Курданова “Голос пам’яті. Історія села Пакуль та його околиць” (1998 р.).

      1782 р. після скасування імперським урядом автономного устрою Гетьманщини було створено Чернігівський повіт у складі Чернігівського намісництва, 1797 р. – Малоросійської, 1802 р. – Чернігівської губернії. Важливою подією стала Вітчизняна війна 1812 р., в якій безпосередню участь узяло населення Чернігівського повіту. Селяни постачали армії продовольство, фураж, гужовий транспорт. Частина жителів вступила до народного ополчення, у Седневі було сформовано 4-й козацький полк. Козаки й ополченці повіту відзначились у Бородинській битві, серед нагороджених орденами за бойові заслуги були Ілля й Олександр Лизогуби.

      Наприкінці 18 ст. було оформлено регіональну станову організацію дворянської спільноти. Предводителями дворянства Чернігівського повіту в різний час обиралися І. Дунін-Борковський (1782–1787), І. Лизогуб (1811–1815), А. Рігельман (1815–1818), В. Комаровський (1852–1855), М. Посудевський (1878–1890), Г. Глєбов (1890–1910) та інші. Значну роль у житті регіону відігравала створена 1865 р. Чернігівська повітова земська управа, будинок якої зберігся в Чернігові (вул. Горького, 1). Її очолювали відомі громадські діячі Р. Тризна (1874–1875), О. Тищинський (1875–1876; 1877–1880), В. Вазар (1886–1892) та інші. Про діяльність Чернігівського повітового земства докладно описано в збірці праць відомого громадського діяча та краєзнавця Василя Михайловича Хижнякова (1842–1917) з історії Чернігівщини ХVІІІ – початку ХХ ст. “Чернігівська старовина”, яка видана в 2016 р.

      У 2-й половині 19 ст. Чернігівський повіт поділявся на 3 стани, які включали 12 волостей. До нашого часу збереглися будівлі волосних правлінь у смт Седневі, с. Халявині та с. Антоновичі.

      На території Чернігівського повіту станом на 1851 р. діяли 40 промислових підприємств, 428 вітряків (один з них зберігся біля с. Ладинки), 30 водних млинів. Відомі підприємства з обробки шкіри купців В. Батурина та П. Усатова в м. Седневі, цукровий завод А. Ісаєвич у с. Павлівці. 1883 р. побудовано клінкерний завод Міністерства шляхів сполучення в с. Топчіївці.

      Тривало церковне будівництво. Станом на 1859 р. у Чернігівському повіті діяли 66 православних храмів. На сьогодні збереглися муровані Симеонівська (1815) в с. Топчіївка, Успенська (1860) в смт Седніві та Вознесенська (1913) в с. Лукашівка церкви, а також дерев’яна церква Святого Духа (1888) у с. Кувечичі.

      На жаль, більшість церков втрачені – Троїцька (1710) у с. Пакуль; Різдва Богородиці (побудована 1711 р. чернігівським полковником Павлом Полуботком, перебудована 1821 р., 1871 р.) у с. Довжик; Михайлівська (1782) в с Андріївка; Покровська (1836) у с. Ведильці; Різдва Богородиці (1878) у с. Березанка; Святого Духа (1887) у с. Старому Білоусі, Троїцька (1892) у с. Боромики; Миколаївська (1893) у с. Буди та інші. Про існування давніх церков у смт Седнів, с. Андріївка, с. Пакуль та с. Дніпровське сьогодні нагадують встановлені у 2014 та 2016 рр. інформаційні стенди зі світлинами відомого дослідника дерев’яної архітектури Лівобережної України С.А. Таранушенка (1889–1976).

      Станом на 1897 р. у повіті діяли 50 земських училищ, 2 міністерські училища, 1 міське училище, 6 церковнопарафіяльних шкіл та 25 шкіл грамоти. Більшість будівель, у яких розміщувалися ці заклади, не збереглася, але в деяких і нині навчаються діти (будинок ЗОШ І-ІІІ ступенів у с. Брусилові побудовано наприкінці 19 ст.); будинок ЗОШ І-ІІ ступенів у с. Ладинці – 1893 р. У смт Седнів зберігся будинок двокласного училища Міністерства народної освіти (1904), в якому тепер розміщено Седнівську дільничну лікарню. Міністерське двокласне початкове народне училище 1875 р. було відкрито в с. Петрушин завдяки клопотанням власника маєтку О. Карпинського (1835–1881), колишнього очільника губернського земства. З 1881 р. і до самої смерті цим училищем завідував М. Колбасін (1858–1911). Більшість приміщень навчальних закладів було побудовано в 19 ст.: 3 – у 40-х, 9 – у 70-х, 13 – у 80-х, 28 – у 90-х рр. Деякі з них було споруджено на земельних ділянках, подарованих місцевими поміщиками Тризнами (с. Юр’ївка), Кущами (с. Слобода), Томашівськими (с. Довжик).

      Розвиткові освіти й культури сприяли бібліотеки. 1893 р. було відкрито бібліотеку при Чернігівській повітовій земській управі, якою користувалися головним чином учителі Чернігівського повіту. У 47 училищах з 53 організовано учнівські бібліотеки. 1896 у с. Горбові було відкрито громадську бібліотеку-читальню, книжки для якої надіслав Петербурзький комітет грамотності. 1897 р. створено громадську бібліотеку в с. Козлі, якою опікувався Московський комітет грамотності. Вона розміщувалася на квартирі лікаря Л. Глядиковського, який виконував обов’язки бібліотекаря.

      1898–1899 рр. губернське земство відкрило народні бібліотеки в селах Слабині, Пльохові, Количівці, Довжику, Халявині, Красному, Смолині, Юр’ївці, Андріївці, містечках Седневі та Олишівці. 1906 було засновано бібліотеки в селах Ковпиті, Брусилові, Киїнці, Навозах (тепер Дніпровське), Ведильцях, Анисові, Янівці (тепер Іванівка), Кархівці, Новому Білоусі, Скорінці, Старому Білоусі, Пісках, Шестовиці, Сядричах (тепер Деснянка), Пакулі, Рудці, Слободі.

      У Седневі 1907 р. було збудовано приміщення Народного дому зі сценою та глядацьким залом (не збереглося). Тут відбувалися концерти, ставилися спектаклі, проводились дитячі свята.

      Медичну допомогу населенню надавали місцеві лікарі. З 1775 р. медичною справою в Російській імперії керував Приказ громадської опіки, який завідував також богадільнями та психіатричними закладами, 1865 р. Чернігівська губернська земська управа підпорядковувала медичні й благодійні заклади регіону, поклавши початок земській медицині. Розпочинається будівництво лікарень, створюються лікарські дільниці та фельдшерські пункти. Станом на 1892 р. лікарні працювали в селах Роїщах, Антоновичах, Козлі (тепер Михайло-Коцюбинське); амбулаторії діяли в Пакулі, Довжику, Янівці, Седневі. 1895 р. населення повіту обслуговували 10 земських лікарів і 13 фельдшерів. У Пакульській волості 1899–1913 рр. працював земський лікар Г. Вербицький (2002 р. у с. Пакулі його іменем названо вулицю), у Седневі – земські лікарі М. Лобанов (1892–1904), С. Любимов (1904), І. Кисіль (1911–1914). Земські лікарі зазвичай не тільки лікували хворих, а й займалися громадською і просвітницькою діяльністю.

      На терені сучасного Чернігівського району було чимало дворянських маєтків. Село Жукотки з 1728 р. належало Я. Полуботку (помер 1734 р.), згодом перейшло до П. Милорадовича. На початку 19 ст. тут були маєтки Лашкевичів і Дурново. Іван Миколайович Дурново 1860 р. був обраний Чернігівським повітовим, а пізніше Чернігівським губернським предводителем дворянства. Він займав посаду катеринославського губернатора (1870), заступника міністра (1882) та міністра (1889–1895) внутрішніх справ Російської імперії. 1895–1903 рр. – голова Комітету міністрів, дійсний статський радник. Він часто приїздив до с. Жукоток, опікувався благоустроєм села. 1900 р. маєток було продано Чернігівському селянському поземельному банку.

      На хуторі Глібівці (тепер с. Нове) знаходилася садиба поміщиків Яцків. Зберігся будинок, який використовується як житловий. У с. Левоньках у 19 – на початок 20 ст. був маєток поміщиків Молявок, у якому зараз розміщено лікарняний заклад. Ще один маєток О. Молявки був у Москалях.

      У с. Ладинка знаходився маєток Варзарів, у с. Козероги – Гортинських, у с. Шибиринівка – Комаровський, на хуторі Погорілках (с. Новий Білоус) – Дуніних-Борковських. Біля церкви збереглася могила І Дуніна-Борковського. Мав родовий маєток у с. Новий Білоус й М. Красовський. У с. Роїщі був маєток Рашевських. Біля Вознесенської церкви збереглися поховання Якова і Софії Рашевських, М. Панченко, який похований біля Сименіонівської церкви у с. Топчіївка, мав маєток поблизу села. Першим власником с. Масани (тепер у складі Чернігова) був І. Молявка, потім селом володіли його нащадки. З Масанами був пов’язаний рід Малахових, що жили тут до 1917 р. У с. Старий Білоус мешкала родина генерал-майора Р. Силича. Власниками маєтку в с. Янівка (тепер Іванівка) були відомі громадські діячі Роман Дмитрович та Дмитро Романович Тризни.

      З с. Андріївка пов’язана доля генерал-майора, військового інженера, історика, автора «Літописної оповіді про Малу Росію та її народ і козаків узагалі» Олександра Івановича Рігельмана (1720–1789). Успадкував маєток його син – Аркадій Олександрович, предводитель дворянства Чернігівського повіту, потім онук – Микола Аркадійович, директор училищ Київської губернії, відомий громадський діяч. Його нащадки володіли маєтком до 1919 р.. Фамільний склеп біля Михайлівської церкви зруйновано за радянських часів. Про перебування О. Рігельмана в с. Андріївка нагадує лише меморіальна дошка на фасаді будинку школи (2003).

      Кілька поміщицьких маєтків придбало Чернігівське губернське земство, яке використало їх для створення притулку для дітей (с. Слобода), кінного заводу (с. Довжик). У с. Жукотки було облаштовано притулок для для збіднілих дворян.

      Події революції 1905–1907 рр. не оминули Чернігівський повіт. У містечках і селах розповсюджувалися більшовицькі газети «Впёред» і «Пролетарій». Підбурені агітаторами селяни палили поміщицькі садиби та економії: на хуторі Глібівці (селище Нове) було розгромлено економію М. Яцька, у с. Боромики спалено маєток поміщиків Митаревських. У листопаді 1905 р. у с. Жукотки розгромлено економію і винокурний завод, що раніше належали родині Дурново, у с. Андріївка – будинки та крамниці місцевих євреїв. Виступи селян жорстоко придушили царські війська.

      На початок 1-ї світової війни (1914) значну частину мешканців повіту було мобілізовано і відправлено на фронт. Уже в грудні 1914 р. в Туреччині загинув капітан О. Малахов, дружина розшукала й доправила його останки на батьківщину та поховала у с. Масани біля церкви. 1915 р. на Чернігівщину прибували евакуйовані сім’ї біженців із західних губерній Російської імперії. Розміщенням і наданням їм допомоги займалися земські установи. За дорученням Чернігівської повітової земської управи в Седневі цими питаннями опікувався завідувач міністерського училища Д. Кисіль.

      Лютнева революція 1917 р. активізувала громадсько-політичний рух на Чернігівщині. Уродженці повіту П. Кобець, Г. Печорний та М. Льодовий із с. Роїща, Т. Кобенок із с. Ведильців узяли участь у Жовтневому збройному перевороті 1917 р. у Петрограді. До екіпажу крейсера «Аврора» входив матрос М. Шакуненко (1892–1919) – уродженець с. Лукашівки.

      Серед пам’яток історії та культури окрему групу становлять поховання періоду Визвольних змагань початку 20 ст. Донедавна занедбаною залишалася братська могила вояків армії Української Народної Республіки в Седневі, які загинули в січні 1919 р. у бою з Богунським полком під командуванням М. Щорса.

      Утвердження більшовицької влади на території Чернігівського повіту супроводжувалося репресіями. За постановою революційного трибуналу «в порядке красного террора» у Чернігові було розстріляно уродженця містечка Олишівки, колишнього нижньогородського та вологодського губернатора, дійсного статського радника М. Шрамченка, колишнього голову Чернігівської губернської земської управи і губернського комісара Тимчасового уряду О. Бакуринського та ін. Водночас здійснювалися реквізиція майна і землі.

      Після встановлення радянської влади на місцях утворювалися повітові та сільські комітети незаможних селян (КНС), наділені широкими повноваженнями. Станом на 1 лютого 1921 р. існували 12 волосних та 165 сільських КНС, до складу яких входили 4787 осіб. Вони займалися розподілом конфіскованих поміщицьких земель та «надлишків» земель заможних селян, реманенту, худоби, зерна, але часом наражалися на спротив. Так, у грудні 1923 р. у с. Козлі (тепер смт Михайло-Коцюбинське) було вбито селянина-незаможника Г. Лазька.

      1923 р. згідно з постановою Президії ВУЦВК «Про адміністративно-територіальний поділ Чернігівщини» було створено Чернігівську округу у складі 12 районів. Один з них із центром у приміському селі Бобровиці 1929 р. було перейменовано у Чернігівський.

      Улітку 1929 р. почалася примусова колективізація сільського господарства. Одночасно зі створенням колгоспів проводилася ліквідація так званих «куркулів», які чинили опір діям активістів, інколи вдаючись до їх фізичного знищення. Власники заможних господарств із сім’ями виселялися до Сибіру або відправлялися до таборів. Уже станом на 1 серпня 1931 р. в районі було 136 колгоспів, у т.ч. 5 комун, 122 артілі, 9 ТСОЗів, які охоплювали 44,7% селянських господарств.

      На тлі тотального розорення села та виселення найбільш працездатних селян влада вдавалася у 1932–1933 рр. до використання штучного голоду як смертельної зброї у війні з селянством. Ці події не оминули Чернігівського району. На згадку про загиблих від Голодомору в 12 населених пунктах (Анисів, Іванівка, Киїнка, Москалі, Петрушин, Пльохів, Роїще, Слабин, Халявин, Черниш, Михайло-Коцюбинське та Седнів) встановлено пам’ятні знаки у вигляді хрестів.

      Представники різних соціальних верств стали жертвами політичних репресій, які у 1930-х рр. набули масового характеру. Їх пам’ять вшановано на місці масового поховання біля с. Халявина. Тут 1989 р. встановлено пам’ятний знак у вигляді гранітної брили.

      На початок радянсько-німецької війни Чернігів та його округа були піддані бомбардуванню ворожою авіацією. Оборону Чернігова і населених пунктів Чернігівського району тримала 5-та армія під командуванням генерал-майора М. Потапова, яка на початок вересня 1941 р. опинилась у ворожому оточенні на правому березі р. Десни. Частини 215-ї моторизованої, 193-ї та 195-ї стрілецьких дивізій під загальним командуванням генерал-майора В. Несмєлова намагалися вийти до переправи поблизу с. Слабина, але потрапили в оточення біля с. Андріївки. У кровопролитних боях за с. Козероги полягли воїни підрозділів 195-ї стрілецької та 215-ї моторизованої (разом зі штабом) дивізій під командуванням полковника П. Барабанова (після його загибелі – полковника П. Панова). На братській могилі у с. Козерогах (1977) встановлено пам’ятник. Пам’ятні знаки на місцях оборонних боїв встановлено біля сіл Черниша, Терехівки, Шестовиці та меморіальні дошки у с. Дніпровське, с. Піски та с. Андріївка (2016).

      Для підтримки частин 5-ї армії в районі Остра та Чернігова на р. Десну було направлено Чернігівський загін Пінської флотилії, сформований у серпні 1941 у складі монітора «Смоленськ», канонерського човна «Бєлорус», двох сторожових та одного броньованого катера, зенітної батареї та роти мотопіхоти. З 3 по 8 вересня 1941 р. загін взаємодіяв з частинами 15-го стрілецького корпусу та брав участь у знищенні переправ ворога в районі с. Бобровиці. 9 вересня 1941 р. командиром монітора призначено старшого лейтенанта Ф. Семенова. 9-11 вересня 1941 р. «Смоленськ» прикривав відхід частин 45-ї і 62-ї стрілецьких дивізій на лівий берег Десни біля с. Шестовиці, 11-12 вересня забезпечував переправу частин 61-го стрілецького корпусу в районі Слабин – Козероги і Количівка. 12 вересня 1941 р. через неможливість прориву до Києва, за наказом командування екіпажі монітора «Смоленськ» та двох катерів підірвали і затопили кораблі у Ладинському затоні. Тепер на місці загибелі монітора встановлено пам’ятний знак, а Ладинській школі з 2011 р. присвоєно ім’я Героїв Пінської військової флотилії.

      У січні 1943 р. М. Таранущенко очолив партизанський загін імені М. Коцюбинського, а вже у травні він стає командиром партизанського з’єднання, утвореного шляхом злиття декількох загонів. У серпні 1943 р. з його складу виділилося партизанське з’єднання під командуванням Ю. Збанацького. До зони дій обох з’єднань входило межиріччя Десни й Дніпра, у тому числі й територія Чернігівського району. Командування партизанських з’єднань розповсюджувало газети і листівки, закликало до саботажу дій німецької адміністрації. На території району є чимало могил партизанів, що загинули в боротьбі з нацистами.

      У відповідь на партизанські диверсії навесні 1943 р. окупанти розпочали каральні акції проти мирного населення, яке підтримувало партизанів. Майже повністю було знищено с. Ведильці (загинуло 800 осіб, спалено 700 дворів). Така сама доля спіткала жителів сіл Антоновичів, Бобровиці (тепер у складі Чернігова), Кувечичів, Малійок, Масанів (тепер у складі Чернігова), Лопатина (тепер у складі с. Терехівки), Нового Білоуса, Полуботків, Пакуля, Трисвятської Слободи, Старого Білоуса, Терехівки, Вознесенського, хутора Харпатого, Шестовиці, Яцева (тепер с. Новоселівка). Серед жертв гітлерівців – мирні жителі та військовополонені – в’язні концтаборів, що розміщувались у селищі Михайло-Коцюбинському, селах Старому Білоусі та Яцеві. У 1962 р. селам Пакуль та Ведильці присвоєно звання “Села партизанської слави”.

      Однією з найскладніших операцій радянських військ під час контрнаступу було форсування Дніпра у вересні 1943 р. На переправах поблизу сіл Пакуля (1973) і Дніпровського (1978) встановлено пам’ятні знаки. Також увічнено пам’ять про форсування р. Снову 18 вересня 1943 р. біля с.Кобилянко (1980) та с. Клочків (1986).

      Майже п’ять тисяч відомих та невідомих солдат (учасники оборонних 1941 р. та визвольних боїв 1943 р.) сплять вічним сном в 99 братських могилах. На території району поховано п’ятьох Героїв Радянського Союзу, які загинули під час бойових дій 1943 р.: О. Бондаря (с. Юр’ївка), І. Грачова (с. Количівка), П. Мурахтова (с. Андріївка), Х. Мухамед-Мірзаєва (с. Левковичі). Про поховання Героїв та інших мужніх воїнів у селах району створено книгу “Літопис доль та днів минулих. Книга 2” (2015).

      На 50 обелісках, зведених в селах району, назавжди закарбовано прізвища більше 12 тисяч воїнів-односельців, які не повернулись до рідних домівок. Сумна статистика свідчить, що в таких селах як Дніпровське, Іванівка, Мохнатин, Нов. Білоус з тих чоловік, які воювали на чисельних фронтах війни, не повернулось більше половини (кількість населення в М.-Коцюбинському районі в 1939 р. – 47.265 чол., а в листопаді 1943 р. – 29.951).

      Тисячі жителів Чернігівського району отримали бойові нагороди, а 13 уродженців району було удостоєно звання Героя Радянського Союзу: П. Авдєєнка з с. Коти (тепер у складі Чернігова), А. Блажкуна та М. Туровця з с. Ведильці, А. Комка з с. Зайці, Д. Жабинського з с. Рябці, П. Коломійця з с. Жавинка, В. Петрушевича з с. Киїнка, А. Юрченка з с. Черниш, А. Свиридовського з с. Новий Білоус, Й. Конюшу з с. Пакуль, Я. Руденка, С. Одноворченка та К. Шкарубу з смт Михайло-Коцюбинське. На їх честь 2010 р. у с. Ковпиті створено Алею Слави. Про долі наших земляків на фронтах Другої світової війни у селах Киїнка (2015) та Шестовиця (2017) розповідають встановлені пам’ятні знаки “Книга Пам’яті”.

      У своїх рідних селах поховано Героїв Радянського Союзу М. Туровця (с. Ведильці), А. Свиридовського (с. Новий Білоус), Й. Конюшу (с. Пакуль), А. Юрченка (с. Черниш).

      У повоєнні часи проводилася робота по розшуку останків загиблих воїнів і мирних жителів, перепохованню їх до братських могил та увічненню пам’яті. На честь земляків, що полягли на фронтах радянсько-німецької війни, встановлено бетонні обеліски і стели з іменами загиблих. Про перебування військових госпіталів на території району нагадують меморіальні дошки та пам’ятні знаки, встановлені в Андріївці, Дніпровському, Довжику, Кархівці, Кочкові, Ковпиті, Кувечичах. У 2015 та 2017 рр. встановлено інформаційні стенди про військові госпиталі в с. Анисів та с. Кувечичі.

      Після визволення району від гітлерівських окупантів зусилля його мешканців було спрямовано на відбудову економіки. Відзначилися високими показниками у сільськогосподарському виробництві чимало трудівників району. За трудові здобутки 62 працівникам присвоєно високе звання “Заслужений...” лікар, механізатор, зоотехнік, “Заслужений працівник...” сільського господарства, освіти, культури і торгівлі, чисельні орденоносці, а виробничі успіхи анисівського колгоспу “Всесвітній Жовтень” були відзначені орденом Трудового Червоного Прапора (1967). У цей час були удостоєні звання Героїв Соціалістичної Праці: ланкова колгоспу «Новий шлях» (с. Піски) М. Осипенко (1950), ланкова колгоспу ім. Кірова (смт Олишівка) П. Туманюк (1952), голова колгоспу «Всесвітній Жовтень» (с. Анисів) А. Герасименко (1958), голова колгоспу «Новий шлях» (с. Піски) М. Гармаш (1958), ланковий колгоспу «Всесвітній Жовтень» (с. Анисів) О. Дмитренко (1966), ланковий колгоспу «Авангард» (с. Іванівка) М. Ребенок (1972), голова колгоспу «Дружба» (с. Хмільниця) В. Луговський (1973), а також перший секретар Чернігівського райкому КПУ Л. Палажченко (1976). На їх честь 2013 році у с. Анисів створено Алею Слави.

      Чернігівський район неодноразово визнавався переможцем трудового суперництва між районами Чернігівської області та Всеукраїнському рівнях.

      У післявоєнний період було встановлено пам’ятники визначним громадським, культурним і військовим діячам, але водночас було втрачено більшість церковних споруд, поміщицьких садиб, які було розібрано на будівельний матеріал або пристосовано під господарські потреби.

      Протягом 1959–2001 рр. у районі відбувалися зміни, пов’язані з укрупненням, ліквідацією і утворенням нових адміністративно-територіальних одиниць, об’єднанням або зняттям з обліку населених пунктів, створенням нових сільських та селищних рад. 1999 р. до Чернігова відійшли села Олександрівка, Півці, частина Новоселівки. Внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС до с. Улянівки (тепер Вознесенське) було відселено жителів с. Локотькова Пакульської сільської ради, яке було знято з обліку 2001 р. Водночас у районі виникло з 1992 р. с. Редьківка, до якої було переселено мешканців с. Редьківки Ріпкинського району, що також потрапило в зону радіоактивного забруднення.

      Традиція увічнення пам’яті видатних особистостей, життя і діяльність яких пов’язані з історією краю, продовжилась і за часів незалежної України. На території району було встановлено пам’ятники князеві Миколі Святоші (2009) в с. Дніпровському та в 2011 р. його ім’ям освячена новозбудована церква, художникам Т. Яблонській (2006) та М. Глущенку (2017), письменникові й культурному діячеві Л. Глібову (2008), громадським діячам Іллі та Андрію Лизогубам (2009), поету і перекладачеві А. Казці (2011), державному діячеві Ф. Лизогубу (2012) в смт Седнів. Встановлено нові пам’ятники Т. Шевченку в с. Черниш (1992) та смт Седнів (2010). Про відомих земляків с. Іванівка з 2010 р. нагадує портретна галерея. Інформаційні стенди про відомих земляків відкриті в с. Киїнка (2015), с. Андріївка (2016), с. Ведильці (2016), с. Шестовиця (2016) та с. Новий Білоус (2017).

      У районі працюють пошукові групи, які виявляють поховання воїнів періоду Радянсько-німецької війни. Вивчаються історичні пам’ятки та події, у тому числі ті, що колись замовчувалися. Значну роботу в цьому напрямі проводять історики та краєзнавці С. Горобець, Ю. Дахно, Т. Демченко, В. Зайченко, О. Коваленко, А. Курданов, В. Сапон, І. Ситий, А. Скуратович, О. Ляшев, В. Єрема, І. Кирієнко, Ервін Міден та інші.

      Зусилля істориків, краєзнавців, громадськості спрямовані на відновлення із забуття імен видатних земляків. Тільки за останнє десятиріччя встановлено меморіальні дошки: Д. Самойловичу(1742–1804), видатному лікареві, засновнику вітчизняної епідеміології – в с. Іванівка (2007); П. Морачевському (1806–1879), українському педагогу, перекладачеві – в с. Шестовиця (2007); І. Шрагу (1847–1919), громадському і політичному діячеві України – в смт Седневі (2006). Меморіальну дошку на честь братів І. Черінька (1923–1997), директора Дніпровської школи, та М. Черінька (1925–2002), доктора медичних наук, професора, встановлено на фасаді будинку школи в с. Дніпровському (2008). На честь директора школи К. Светенка (1947–1998) меморіальну дошку встановлено на фасаді будинку школи у с. Киїнка (1999). У с. Петрушині встановлено (2008) меморіальну дошку відомому українському письменникові, лауреату Державної премії ім. Т.Г. Шевченка В. Дрозду (1939–2003). Меморіальні дошки фольклористу та краєзнавцю А.Г. Верьовці встановлено в с. Боромики (2016), а священику та краєзнавцю К.Т. Карпинському на Михайлівській церкві с. Рудка (2017). У 2016 р. відомому кінорежисеру та актору Л. Бикову меморіальну дошку встановлено на будинку культури с. Шестовиця.

      Шанують жителі району своїх земляків – українського поета і громадського діяча В. Еллана-Блакитного (с. Козел, тепер Михайло-Коцюбинське), відомого українського художника О. Савченка-Бельського (смт Олишівка), ученого-фізика М. Білого (с. Москалі, меморіальна дошка встановлена в 2017 р.). Про них та інших відомих земляків створені книга “Літопис доль та днів минулих” (2013) та відеозбірники “Пізнай рідний край” з 10 частин (2015), “Містечко Седнів” (2016), “Село над Десною – Шестовиця” (2017).

      У 2016 р. у смт Седнів створено музейну вуличку просто неба, а з 2017 р. у центрі с. Шестовиця діє музей історії села. Краєзнавець із с. Москалі Ю. Дахно з родиною збирає колекцію старожитностей. У селах району ведуться Літописи сільських громад, затверджуються на сесіях сільських рад герби та прапори сіл, відбуваються свята День села, а з 2003 р. у смт Седнів проходить щорічне Всеукраїнське літературно-мистецьке свято “Седнівська осінь”.

      Уперше за понад 70 років воїни-земляки стали на захист України, її свободи та територіальної цілісності. Кордони України були непорушними понад 70 років, поки до нас не повернулася війна. Цього разу вона прийшла не із заходу, а зі сходу. На боротьбу з російським агресором на сході нашої України зі зброєю у руках встали 885 наших земляків. Але вісьмох наших воїнів-Героїв поховано в селах району. На честь воїнів-Героїв відкрита Алея Слави танкістів у смт Гончарівське (2016), пам’ятник В. Брешинському та І. Томилку у парку смт Коцюбинське (2016). Меморіальні дошки встановлені на будівлях освітніх закладів: В. Брешинському та І. Томилко М.-Коцюбинської гімназії (2015), Д. Степанченку та всім загиблим під час АТО військовослужбовцям 1-ої окремої Гвардійської танкової бригади Гончарівської гімназії (2014), Г. Куцу Ковпитської школи (2016), П.Смирнову Халявинської школи (2017). Меморіальні куточки воїнам АТО С. Нагорному та Г.Куцу створено в Слабинській сільській бібліотеці та Ковпитській загальноосвітній школі відповідно, де знаходяться погруддя воїнів, виготовлені в 2015 році у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури України в м. Києві.

      Імена героїв-захисників мають знати майбутні покоління. Першою спробою зібрати інформацію про учасників АТО на районному рівні стало краєзнавче видання «Борись в ім’я честі» (2015). У 2017 році випущена Книга пам'яті Чернігівського району, Гончарівської та Михайло-Коцюбинської об'єднаних територіальних громад".



      15 Липня 2017 12:00

      Що на Вашу думку породжує хабарництво?